Project 7 pants run by ukrainian artist and curator Sasha Shagi represents an installation, alive or online product about 7 colored pants for 7 days with 7 speeches on the chosen topic. Feet walking steps, steps define the movement, the movement borders with the speed of life, but life can satisfy a standstill or cross-races with colors. 7 pants – the text and visual stoppage-cloth-changes: when all the time rapidly running, sometimes you want to stand still or sit down and say a word or seven.

Sunday, 11 October 2009

The last one. On the Berlin Wall


by pascal dumont, Berlin Wall, close to East Side Gallery
Dear Henry Miller,
For some reason I recall as in my childhood, was six years old then, I hurt well a brave one who was elder than me. I with my mother, father and sister Nadia, four and a half years older than me, lived in the village Suyemtsi then. I'm from Ukraine originally. Lived at the old grandfather Tolik’s place, rented a room from him, he suffered from tuberculosis, often walked around the house and coughed. He often smoked in his workshop - he would craft something, people were saying he was not a bad craftsman and drank a lot. Others said that grandfather Tolik was a drinker, but he seemed to me as a good man. Once in a while, he hummed to me. One of these days of life at the old tubercular man I went out on rural road with the boys and girls, there was a yearling and my best friend Sasha Kuts, their house stood in front of the house of our grandfather Tolik. It seems there were a couple of young girls and handsome fourteen year old Bogdan from Kyiv, he visited his grandmother Helen in the summer every year, my sister Nadia adored him. But he did not pay any attention to her. Our cohort went to a rural stream, more like a little brook, it was located fifty meters from the village club and library with the statue of Lenin - a re-e-e-e-ally little bridge, under which streams were running but evil people throw there rubbish, glass, cast covers, garbage, lots of glass and sharp cans, stupid people. Bogdan was standing on the edge of the bridge; actually there was no edge as such, simply the passage from concrete, and as the cart or the car would go it jolted a little. He said: "I bet that nobody will push me." Little me, I stood and thought. No, at that moment I really did not think because even a moment has not flashed yet as Bogdan with his entire body and beautiful capital city face of his lay on the slain glass and chopped cans. He has not even looked around, as I ran and with my arms sent him from two-meter heights into unknown. I was afraid, turned white or red suddenly - I do not remember, but surely got dressed with some color, friends were around, someone shouted, and someone freezed right at that place because of what happened and I got my bearings and ran off. I ran as Comet, rash comet that did the damage and did not flee from punishment, but of shame for deeds. 

I ran in the middle of the road, towards the dust, toward slow cart and women on bicycles, they rode to pasture to milk the cows. How my foul hands could do this? Did he die or not? I ran for a long time, and I was thinking along the way. I saw my mother's eyes, she was not shouting, just stood and watched, thoroughly in my kid’s eyes, with her blue eyes, Mom, do not look at me so it was not me, it were them, they, my fingers. They did evil. Mom, cut off my fingers! Mom, cut off, I beg you! Came to the gate, barely in a rash open it and mince to the garden, our big apple garden that borders with the rural kinder garden; I was not going to kinder garden, because on my first day there I stole a small metal toy iron, I really liked the thing and little me of six years old  was accused of theft of the state property. In the right corner of the garden near the road ran into flimsy wooden toilet and hide there. Locked myself from inside, the sun sparkles-tickles through cracks, and my eyes sparkle, and I imagine as they are looking for me, like the entire village headed by my grandfather Tolik walk the streets and peeped into every crack, to find the small killer and bring to universal justice. I hear, as on the roof, on top, on the slate, slightly broken on both sides, sparrows are chirping. Shit, bitches, shut up! You will sell me out to rural community. Sparrows do not care. Stretch out in full growth, do not reach to the ceiling, start jumping to scare the chirpers. I could not reach them, pushed off the floor as hard as I could. Bucket with urine. In remote places we put buckets in the toilet. Chirpers are outside. Nerves are in the soul. If I just take dad’s air-rifle at home or just a good stick and kill this chirpers. Till the blood spurted I will beat them, sometimes missing, sometimes hitting them, anger will go off, sparrows getting scared of anger and giving themselves in captivity. But I would still smash them. Sparrows do not hear my internal threats and sparrows continue to chirp. It seems as even more. Like if they sing the song. I quietly, very quietly cease to compete, go down on the floor, sit down. Toilet, in fact, quite small, but it is still enough to lean on the one hand and stretch out in full length. My weight is 24 kg. Slender killer ...

All the best,
Sasha Shagi

translated by iryna solovey (ukr version)

Saturday, 10 October 2009

The sixth ones. With love to those which are not like we are!


by pascal dumont, Mauer Park

Dear Henry Miller

We all became cosmopolitans! Besides my mom, dad and a few tens of millions of people. All nations, peoples, blacks and Jews, male and female, Spanish and Ukrainian are closer to one another. Not so already closer in matters of love and respect for one another, but certainly closer metaphorically-territorially and culturally. Boundaries without solutions of the world's rulers and their signatures under the international legal acts are quickly erased. On Tuesday, met Albert from Sweden on Facebook, on Wednesday morning – he is in Ukraine, the evening of that day – we are drinking a bottle of white one and wander around on the streets of nightly Kyiv, calling him on Friday with an attempt to meet up with me – no, tonight I am in New York – call me on Monday, will be in Kiev. Who would have thought that my best friend will be from Ecuador with the Russian name Tanya? What for artist Alina goes to Istanbul to knit the red fabric rosette with the local community, or for me, accidental ukrainian, to hang on the walls of Berlin his color pants? Is it by erasing the borders more absurdity became in this world or are we all just entertaining ourselves? On the contrary - is it possible we felt in love with everybody by coincidence? We meet, believe to open eyes wider one to another, give shelter at night to foreign strangers, drink with them, dance, put to sleep on our beds or in the sleeping bags in hallways, in the morning preparing breakfast for them, say goodbye forever, but each retains a piece of visited land and impression about you and your food, color, shoes, talents to drink and not to fall into shames, inability to interpret the political situation in the country and be that way ever more.

Population has not increased. People have become greater. Have become more quick-witted. There are more crossings. List of contacts and friends grows, pages in notebooks ends, and the base of email addresses constantly need to be replenished, because you are fucking activist and want everybody to know you. We are losing balance, get lost in the number of moments, and for that, start to hit beside the mark, and often score the bull’s-eye, but failures in life are becoming more frequent. We are beginning to miss the important stuff! Instead, minor one hooks our attention. We perplexedly look at the choice before our eyes, lose our mind, reason and we totally forget that the choice is waiting. Awaiting!

With more opportunities out there comes more of everything: sex, food, money, and all expires sooner. Just as the hungry sailors that moor the ship to the shores of beautiful country with beautiful girls, are changing tastes - from dark skin girl to blonde, from slender to well-rounded one, the same way a nation ceased to love themselves and theirs. For switched to the other. French have more fun loving Ukrainian and Germans – American. Those are better then us because they are not like us!

All the best,
Sasha Shagi

translated by iryna solovey (ukr version)

Friday, 9 October 2009

The fifth ones. Parallel worlds and parallel actions

by pascal dumont, Eberswalder strasse and Shoenhauser aller

Dear Henry Miller,

Today at night I stood on my head in the Central Park NYC. It was very cold, and cold land without a single blade freezed my crown well. Standing near some trees, my legs clinched to the branches, hands trembled because of the cold there. I stood there all the night, stood there all day, and then got offended with excess of attention - and no longer stood on my head.

That was not only thing in my dream, I dreamt about police with a maniac in Miami, waking up at six, the sun has not been up yet and street seemed very gray. Went to the district sands to meditate, on the way met two dogs and one woman. I greeted her suddenly, and she was old and glad, answered me and detained for ten minutes and told me about her life. Her last words were: "I was left alone and no one grants attention! Yet she had difficulty with speech, for she experienced several psychological stress and operations. Frankly grandmother!

In the end for four minutes, as the ostrich head in the sand stood on my head and thought that everything around is upside down.

All the best,
Sasha Shagi

translated by Iryna Solovey (ukr version)

Thursday, 8 October 2009

Fourth ones. My political side on Angela Merkel

by pascal dumont
Karl Marks Alee 134

Dear Henry Miller

In our country there is a significant civil disorder. Some people hid in caves and watch the developments from the TV screen, they are numb and dizzy from tryings of different politicians or simple people to make out of this small country a nice picture. But they watch TV! And I am afraid of such little people, they are trailing me and enticing to their side –they are – fucking conservatives, they are employees on the jobs, to which they should come without delay and leave on time, they are listeners of the boring adventures and slowed-down pace of life, they – describers of lives of others who are not like them. You know, it seems, I see through their homes, their bedrooms and rooms and there are TVs and piles of newspapers that play the same game as they do; those like them crack sunflower seeds at home in the evening , and along with them have their cats and dogs – keeping animals only as somebody who would listen to their dissatisfaction with life, at night they pray to their God, I do not know why they pray, but in their place I would not pray – unlikely anyone will help. Those like them were and will be there at all times! And at all times they will be verbally oppressed, they will not be physically touched – they will come and just the same way in anger with the whole world they will leave this world. They will not be missed. Too bad that they give birth to children and give into hands of those children their cards of rules for life. Leaving for the country weak people!

These days I love other sons and daughters. Those whom I love have burning eyes – their eyes burn from the time when they came into the world. Those whom I love unconsciously say that they are as well not interested in life of my country, but with every step they build, not mentioning and perhaps without realizing that those like them are really the only ones who build. Those whom I love are beautiful – visually. Those whom I love paint pictures of large sizes, sometimes neither they nor I particularly understand that picture, but the pleasure of big stokes and watching the work is on both sides. Those whom I love, love sex or may be porn. Those whom I love, love drinking ungodly and spend time on all sorts of most stupid things, and let it be so, because this world is stupidity herself, they say. Those whom I love, a hundred times a day contradict themselves. But go on with living and love those who are like me.

If it is about monuments, I would put only monuments to those whom I love. I would like to put memorials on the roofs of tall buildings, not land. And I would have told about the monuments only to those who love. So this way my delightsome living people went around on the ground, and their steel prototypes would glorify at the highs of urban buildings or business centers.
All the best,
Sasha Shagi

translated by Iryna Solovey (ukr version)

Tuesday, 6 October 2009

Third ones. The employment history books of days and evenings

by pascal dumont
Warschauer Straße-Revaler Straße, Photoautomat

Dear Henry Miller
Read this. Our young poets write so.

At night,
While all monuments
Become some ordinary gray stones
With you we are in bed
Listening to music
Two of us with two headphones
And, lying, we danced a little,
So loud and so rhythmically,
That behind the wall they thought that we are making love.
And now they will read this
And the next night
They will think
That we are listening to the radio
When we will be making love,
While the star dust falling
on the employment history book of night
A leaf falling,
Turning so,
That  a little weightlessness appears.

No, Olezhe, you are not quite right
We do not think that behind the wall you where making love
we, frankly speaking, did not hear any sounds
We probably listened to some kind of our mutual music
lulling ourselves to sleep,
or simply slept, not even suspecting about your music
but we read this
we know now all the truth
especially about the employment history book and the ordinary stones
and we are sure, really sure, that this night you will make love
and that is why your music which will make its way in slow bits
through the wall
we will take in calmly
music is music
no matter which way it would turn, falling, like a leaf

Bogdan Gorobchuk

All the best,
Sasha Shagi

translated by Iryna Solovey (ukr version)

Second! Love honesty drugs


by pascal dumont
Berlin, Revaler Straße, 35, Cassiopea plac

Dear Henry Miller

Love and honesty - are those related words? One is more important than another, or – a germ of the same stem? Honesty is yours and hers. Love as well? Love as well! There is no love for two – everyone loves on their own, each has his own measure of love, someone loves harder, someone loves more than another. And because of that honesty can be honesty yours and honesty mine.

Have you often, when forming some kind of wisdom or possibly simple words, were preaching them in out loud? Not to someone, but to yourself. Chat with oneself is the name for it. In solitude, when no one is there and better if no one is to come. Say aloud contemplations of the day, raise the questions before the night or summarize the doings, to contact oneself with questions and playing two roles at once – of questioner and respondent. I think that, certainly, this is a way the dialogue of honesty goes on. With oneself. Because honesty with oneself – this is important! Honesty with oneself and then honesty with oneself when intention has voice, sound. Sound has a goal to tell the truth and not lie to itself. A thought can commit escape, wave a tail, a thought with a tail!

Well, let’s take today. We begin: - 1. How many loved today?, 2. How many kissed?, 3. How many eyes looked in? 4. How many turned away?, 5. How many scratched with the whisker?, 6. Whom caused a pleasure?, 7. Whom thought about? 8. What felt when in Kiev - Paris on the mornings?, 9. Whom loved?, 10. What is this love for?, 11. Like Strauss?, 12. Need to boil the meat? , 13. I want to go to Berlin?, 14. Why the world needs love?, 15. Why these changes – always changes?

Asking will take a lot of time, but then one can get plenty of questioning. Crucial – to give courage to respond and know what to say. Because sometimes it is necessary to conceal because of fear to hear so-and-so response and injuring oneself. And if suddenly role of responder still wants to break the record and answer to all of them, throwing sweet "bite off" to inquiring party, then the satisfaction of non-answering to oneself still worth organizing. As for example: go out on the street at ten, when dark, and shrill out: "Country, are you alive?". Nobody will answer, will she?

All the best,
Sasha Shagi

translated by Iryna Solovey (ukr version)

Monday, 5 October 2009

First! Everyone has his own job!

by pascal dumont (Berlin, Liebigstraße, 14, in front of Lesbian squatte)

Dear Henry Miller

I extend my hand to you, my good friend! And from this friendship to be so non-mutual I am not suffering, because it is enough for me to only admire you. I love you as a man, praise you as a wiseacre with protests, because I see irreconcilable spirit in you, I hear your words, but the face I hear not, not mine long paragraphs I see, but perceive as mine, because I want to smile at them, and at times - to break into pieces!

You are mighty, Henry! With these words I am knocking on the door of your house. I have come to meet. Open up, Henry! Hi, Henry!

People say that you are not dead, but continue to live. They themselves say that you lift yourself by the hair into heaven of personal existence and remained there. If so, my letters will come to you and if you are to have a curiosity to them, revise them. I will hang them all around Berlin along with my pants, I will broadcast every day for seven days, anywhere, or where – I will specifically find places to bespeak to you. I do not know why I am writing to you from this land, and not from my Ukrainian lands, from Galicia, or from the shores of the Black Sea, clean and dirty ones. It would even be prettier if I announce these words to you from there. Have read somewhere that your ancestors had German roots. Well, unless...

Here nothing has changed. World is shivering all the same. Without a historical analysis and without thinking I can tell that it is shivering ever more, but each period has its own shivers, its own pains, and unfinished and unannounced wars, its own interests, Africa is still twitching from poverty, in the U.S. – the first black president, and genius, as ever there, is still not recognized, and that’s what the genius is for. There are no genius individuals because they have not died!

Something new is no longer alive, and something old acquired different value or got filled with juices. World is updating and running somewhere-there every second, and that is why the novelty of it is not perceived. Design, visuals and clothing fuck our brains up – I have 9 bags, someone has 9 pants, they – two pairs of shoes and 12 sandals, but they fill this world with the beauty! Even with such one! Absurdity made up with commonness and took half the customers to itself. People of genius are only a few as always, they are only a handful, but they are similar as if they come from one family. And all the rest – these are all the same! Just want to give birth, and continue to give birth, though mothers if they could, they would even agreed to produce a little dinosaurs, but no – got to give birth to a child! Natural platitudes will not retreat, and already girded humanity, always threatening to flood with water or sprinkle with thirst so that our throats be dried, but still they would not dare. Afraid? Nature has no force?

All the best,
Sasha Shagi

translated by Iryna Solovey (ukr version)

Monday, 21 September 2009

Oh My Henry Miller / 7 pants in Berlin


I came to Berlin to hang my pants in the quiet places of the city. The city can inspire, capture or scare, but the city is the mastered democratic territory of occasions. Cities like our lives are filled with signs, and if you encounter a sign and accept it, the sign will lead you further – up to conclusion – a logical combination of meanings or endlessness of events. Each building of the city, every corner and everything else - it is like a snare of internet network, but alive. Supposedly it is the way it should be that people go astray in the cities, because lost spirits take them to unfamiliar turns, corners, leave there and surprise. 

Six months ago, looking up in the Wikipedia biography of the famous anarchist Emma Goldman, I came across the name of Henry Miller, American writer, and since then dipped into the world of his work. I thought that he came to me and stayed around. He did it so suddenly that I had cut out of thoughts, I agreed with him in everything, draw into my dreams and asked him in his next pages for intersections with myself and my own headaches and at last - cursed him. Sex, creativity and thirst for life - the themes autobiographical trilogy by Miller "The Rosy Crucifixion", which really very defiantly crucified me in pieces and have not assembled probably back: it might disappear just as the answer to the question because everybody has different one, and the consensus here makes no score. Well try to answer the following: 1. Joy of satisfaction is sweeter then food? 2. Joy of satisfaction is sweeter then taste of love? 3. Joy of satisfaction will dazzle from the treason and send it to the devils?

I thought that I can write 7 letters to Miller and hang them in cozy corners of Berlin. To dead Miller. To Miller in the sky. So random people would find them and get acquainted with him, with great Miller. I wish so that my enthusiasm was an example, but may be not an example, but simply a reflection of nice creative commitment and more people would read Miller. Because some of his thoughts are truthful! Transformation of the written thoughts into accidentally discovered space – an intimate process, but such intimacy requires experiments and can produce fear. But I'm not afraid for some reason. Those letters – they express relevant, but not quite the major issues circulating in my mind for 7 random days. 

I certainly will not get him to answer my letters. And it certainly does not make sense to get answers that are trying to be answered in the various formulation for centuries. And perhaps – a great American and creator is only form and framing, as I write to myself, appeal to myself, appeal to those who read. For Miller said that moment is blissful when face-to-face with himself. And he said this: "Lord God created the world and did not go away from it, to be on distance, from some limb, staring at the work of his hands. The Lord God made the world and stayed in it: this is the essence of creativity". 

translation by iryna solovey
ukr version

Thursday, 17 September 2009

День Останній - Піжама!


by andres gonzalez

Добрий день!

Завжди у школі я сумував, коли інші мої друзі-однокласники розповідали про героїчні подвиги своїх дідів та баб на війні чи у голодомор. Мені не було про що розповідати, бо жоден з них ніде й близько нікого не вбивав і не голодав. Моя прабаба Зінька жила на хуторі і коли був голодомор, то до них політика того режиму "не доходила". Вона жила на хуторі за річкою Смолкою з моїм придуркуватим дідом Васильком.
У розквіт їхнього подружнього життя, у діда Василька сталася біла гарячка від водки і пару раз він бігав на ту річку Смолку топитися. Але сила моєї баби Зіньки багато раз зробити йому цього не дозволяла.

У період другої світової німці приходили до баби у гості і роздавали їй цукерки, але ви не подумайте - моя баба не була зрадником, просто вона жила собі біля лісу за річкою з больним дідом і двома дочками і нікого не трогала. То був її не зовсім патріотичний, але дуже життєвий вибір. Її гарної хати з міцною дубовою підлогою, по якій я за свого відповідного віку дуже любив йорзать ретузами, вже нема. В мене залишились тілько спогади, коли ми з татом приїжджали до баби на нічну рибалку - до бабиних хуторських боліт, там водились гарні жовті жирні карасі. Вона в такі вечори готувала нам деруни зі сметаною і відправляла рибалити.

Такі спогади з'явились, коли я заліз на руїни бабиної хати. Коли стоїш на чомусь томусь, що тебе з'єднує свідомо з поколінням сім'ї, з'являється невимовне бажання подякувати тій природі, за те як вона тебе вибудувала разом з не дуже визначними історіями твоїх дідів, бабів і всіх остальних.

Ті історії перевтіляться зовсім скоро у більш певні прагнення, і попросять усіх вас попрацювати і над своїми прагненнями. Цієї теплої весни.

День Шостий - Білі На Печі

by andres gonzalez

Добрий день!

Не маю фактів, але склалося враження, що в селі заняття мастурбацією - не дуже в попиті. Тобто не факт, що цього не роблять, але думаю, що природнє заняття сексом тут більше до душі. Українське село дуже пахне українським сексом, не дуже взимку, але зараз, коли весна прийшла, секс чути усюди.

Секс в селі не так пропагується як це робиться на загальнодержавному рівні, але сексом в селі займаються не задумуючись. В принципі, скрізь займаються сексом, коли це робити хочеться, але в селі секс люблять тихо вдома, по сараях, у хвосах і під заборами.

В городі у нас модне і те, і інше - мастурбація стала вигідною заміною, коли на секс часу не вистачає, або плани на секс анулюються різними зовнішніми чинниками як то пробки на дорогах, праця у корпоративі, настрій не дати, настрій не взяти і таке інше. Тому мастурбація як і секс має пропагуватися на природньому, але не безактивному рівні.
Для цього сюди зайшла весна і всіх нагріла)

День П'ятий - Любимі Фіолетові

by andres gonzalez

Добрий День!

Це мої накращі дід і баба - баба Марушка і дід Петро!
Ще їх називають Чмілями, але чесно - я не в курсі чому їх так називають. Якось історично склалось. Моя баба виховала 5 дітей і зараз довиховує мою прабабу - бабу Зіньку. Бабі Зінці - під 90-то, і вона вже майже сліпа. Баба постійно сидить і їсть. Їсть вона настільки багато і безпреривно, що часто їжа паралельно з процесом споживанням виходить назовні. Моя улюблена баба Марушка багато за життя настраждалась і тепер страждає через такі неприємні моменти.

Мій дід Петро - другий чоловік моєї баби. Бо перший її не поважав і випивав часто, тому баба одружилася з Петром. Моя баба й досі, у свої 72, говорить наступне: "Діти, ви не ображайтесь, я вас усіх дуже-дуже люблю, але найбільше я люблю свого діда!". Молодець у мене баба.

А ще я навчив свою бабу і свого діда читать текстовий уривок з фільму Жана Люка Годара "Алфавіль". Ось такі слова:
"Никто не жил в прошлом, и никто не будет жить в будущем. Настоящее – это форма всей жизни. Это качество, которое не может быть изменено никакими средствами. Время – это как круг, который бесконечно вращается. Поднимающаяся дуга – это прошлое. Дуга, которая опускается – это будущее. Все уже было сказано, при условии, что слова не меняют своего значения. А значение – своих слов.  До нас здесь ничего не существовало, никого не было, мы здесь совершенно одни. Мы – уникальны. Ужасающе – уникальны.
Значение слов и выражений более не охватывается. И не понимается".

Той шикарний відеоряд я покажу через пару тижнів. А поки що погляньте на ученицю моєї баби - Тьотю Фаню. І послухайте історію про те, хто сьогодні у суспільстві може пошити якісно штани з підкладкою)

День Четвертий - Зелені Ризиковані!

by andres gonzalez

Добрий день!

Я таки збрехав, коли казав, шо нас на селі сприйняли дуже добре. Тобто частково збрехав. Бо більшість сприйняла нас дуже добре. Наприклад, візьмемо тих самих моїх бабусь. Їм так радо було позувати для мого товариша - гарного фотографа Андреаса Гонсалеса: вони виявляли бажання і крім того обидві "клеїли" його з невідомих для мене причин, він їм дуже сподобався, і вони декілька раз його перепитали чи одружений він. Красавіци)

А меншість, у постатях двох молодих чоловіків, не дуже нас радо сприйняла.
В той момент, коли ми оглядали якусь закинуту часом хатину, до нас під'їхало двоє молодиків і запитали шо ми тут робимо. Ми щасливо їм повідали в чому суть наших вештань селом і власне в чому зацікавленість таким негарним об'єктом як ота закинута й покинута хатина і на свою голову ледве не отримали прочухана. То була власність якогось-такогось "двоюрідного тестя дружини рідного брата" котрогось з них. За нашим нерозумінням причини сутички, за їхнім небажанням розуміти кольори, за нашою необізнаністю брати дозволи у сільського голови для огляду таких об'єктів, за їхнім подивом на нашу гостру мову не послідували бійки, а послідувало розуміння наступного:

На селі є своя бюрократія, в городі вона тоже є і тоже своя.
На селі брешуть, брешуть і в городі, тільки на селі брешуть якось простіше і людяніше, по-приколу часто.
На селі живуть своїм життям і не дуже люблять вискочок, які вриваються у їхнє тихе буденне життя і його полохають,
у городі це відбувається на більш високих рівнях і на більш високих тонах.

А взагалі-то ми єдиний цілий гарний край. І всі ми такі собі ідеальні та неідеальні, крайні та безкрайні. І якшо сісти й подумать, то все у нас буде просто фантастично. Давайте надихать одне одного!

День Третій - Червоні в Алгоритмі

by andres gonzalez

Добрий день!

На селі обійматися дуже просто. Хочеться обійматися з кимось самому, тебе хочуть обіймати інші. Не так як у містах.
Там тебе не осудять, їм швидше спокійніше спостерігати за кольорами, бо у них їх обмаль. Але у них є красиві кольори у природі навкруги їхніх осель. І мені здається у них набагато кольоровіші очі. Жаль лише, що ті очі дуже втомленими видаються.

"Аби робив!" - такий секрет щастя оцього дядька Степана, йому лише 60. Він здався мені добре п'янючим, коли я запропонував йому поговорити. Але Степан каже, що якщо вип'єш, то роботи уже не буде, тому він беззаперечно і випиває, але в не робочу годину.
У Спепана багато внуків, а одна небога якраз на заробітках у Англії. Вислала йому у конверті (!) поштою пару тисяч доларів пару місяців назад, так він питає мене чому гроші так йдуть довго, а я кажу: "Діду, їх уже і не буде певно!". "Не буде?" - сумно перепитує він і опускає свої кольорові очі.

Мені здається, що це найкрасивіше фото з тих, коли люди дивляться в об'єктив. Там позаду дуже спокійна і гнітюча реальність. В очах дядька Степана вона тоже є. Він занурює повільно свою голову у плечі та добрим поглядом дивиться у новий світ. Він вже все одно його не застане і не зрозуміє наших нових ідей. Йому дуже добре там, де він зараз є. Але ж то і є його право.

День Другий - Сині Звичайні


by andres gonzalez

Добрий день!

Моя баба по татовій лінії завжди була пихатою та трохи жадною.
Коли ми приїжджаємо до неї у гості, свої смачні пироги та тушонки вона дає не дуже охоче - вона або обережно питає чи класти у торбу те добро, або необережно констатуємо ми, що воно нам потрібно. Я не знаю звідки у неї така риса характеру, бо ані мій дід, а ні мій тато такими не стали за життя з нею. Але бабу Ганю я все одно дуже люблю.

Люблю за таке: у баби є своє окреме життя - життя без діда, без городів і без моєї прабаби Насті, яка вмерла минулої осені у віці 99 і принесла бабі дуже значне полегшення. Справа у тому, що баба Ганя ще за своєї нестарості, десь у віці 40, пішла у штундери. Пішла тоді, коли декілька десятків років тому у селі Суємці стався тренд - понаїхали нові месії і захопили пів села у свої нета. Ті месії може і дали таким бабам як моя баба ширшого бачення світу, дали їм і продовжуть досі давати американські цукерки, одяг, техніку та всякі розумні кольорові брошури. Багато з бабиних подруг повиїжджали до Америки і шлють їй зараз звідти посилки і телефонують інколи.

Баба Ганя стала дуже набожною, але почуття гумору від набожності не втратила. Баба затягнула у ті штундерські нета мою другу прабабу Зіньку та мою улюблену бабу Марушку. Але дивлячись на спільний вплив набожної штундерської політики, баба Ганя та баба Марушка все ж вибудували власні алкогольні політики, бо пити їм суворо забороняє божий закон. Баба Ганя активно проклинає тих, хто вигадав оковиту і сурово зирить на діда кожного разу, коли він схилається до чарки. А от баба Марушка в цьому ділі простіша - вона красить водку та пиво червоним смородиновим компотом, але водночас дуже просить не розказувати про такі діла напарниці.

Це такий собі наш сімейний секрет покоління. Я не здам свою улюблену бабу.

День Перший - Чорні Спідні


by andres gonzalez

Добрий день!

Великі ідеї чи ідеї такі як вони є народжуються скрізь, незалежно від місця та навколишніх ознак. Але я певен, що наші ідеї закладаються початково там, де ми народились. У цьому невеличкому селі з французькою назвою Суємці я прожив 6 років після свого народження. До своєї баби я ходив пішки через городи, коли мама йшла на роботу у загальноосвітню школу читати руську мову. З садіка мене виключили, бо я на третій день вкрав там іграшковий металевий утюжок і мені винесли гражданську недовіру.
Моя сім'я - мама Таня, тато Вітя і сестра Наташа, жила у хаті старого туберкульозчика діда Толіка, який був алкоголіком, але гарним майстром по дереву. Його руки дуже гарно пахли сухим деревом різних видів. У нашому дворі одного разу ми з сестрою посадили дві берізки - її виросла швидко, моя загнилась і загинула через пару років, бо хтось, козел такий, надламав її раптом.

Більше ніж 6 років я би там прожити не зміг, тому мої внутрішні поривання до відкриття свого життя у найближчому районному центрі були почуті, і на перетині року, коли розпався радянський союз, ми втекли з Суємців. Якби залишилися, то я би там і досі може садив картошку і став би випивати дуже часто. В мене би стояла десь на окраїні чи за річкою своя невеличка хатина, в мене би було хазяйство і багато-багато городів, на яких би я загнувся до своїх 40-ка. І жінка з дітьми певно були б у мене. Вони би або пережили мене або загнулись би на тих городах разом зі мною.

Але того не сталося з невідомих для мене причин.
Десь з місяць тому з моїм гарним товаришем ми поїхали у те село і поговорили з тими, хто прожив багато.
Невідомо як, але кожен, кого ми зустрічали на дорогах - з велосипедами, з підводами, з суховилами, виявлявся мені родичем, якого я до того моменту жодного разу в своєму житті іще не бачив. Усі вони дивувались нашому заняттю - моїм кольоровим змінам штанів посеред доріг, біля копиць сіна та кліканню фотокамери мого товариша, але робили то якось занадто спокійно. Певно тому, що такі ідеї народжуються там, де ми самі народились.

where the ideas are born


Wednesday, 16 September 2009

Последние Обычные


by kolia stepanets

7-го дня ненастоящий еврей помер на крыше того дома, где родился. Со сложенным зонтиком он спокойно лег на толь, которая покрывала крышу и ушел насовсем. Если бы ему выдалась возможность вернуться на землю, он бы не хотел снова стать евреем. Он бы не хотел стать немцем, французом, уругвайцем, грузином. Он бы не пожелал снова стать человеком.
Его завещание - 7 штанов - было беспощадно растащено случайными прохожими на крыше того дома. Его тело было сброшено с 12-го этажа, а на следующее утро найдено под подъездом №1 на асфальте. Его лицо и тело оставалось больно спокойным, даже после падения. Ни капли крови не было найдено на его теле. Все смыл 7-дневный проливной дождь.


by kolia stepanets

Странно, сегодня все ненавидят французов, а я горжусь, что я француз
Но я против национализма, нужно защищать идеи, а не территории
Я люблю Францию потому что люблю фильмы Думеле и Луи Рагона
Я люблю Германию потому что я люблю Бетховена
Я не люблю Барселону из-за Испании, но я люблю Испанию потому что
cуществуют такие города как Барселона или Америку, мне нравятся их машины
Я не люблю арабов потому что мне не нравится их пустыня… и средеземное море… а арабы неряхи.
Но я ничего не имею против них
Или против китайцев, нет я ничего не хочу о них знать
Но сегодня все так ужасно
Если сидеть и ничего не делать вы попадете в ад за то, что ничего не сделали
Надо что-то делать без убеждений хотя жаль что воюешь без убеждений
Все люди братья. Я не брат водителю трамвая в Пекине или Сан-Франциско
Вообще мне плевать на них…
Есть предметы, одни мы любим, одни нет, или цвета
Например, я терпеть не могу темно-красный, так же и с людьми
Невозможно всех любить.

Jean Luc Godard, LE PETIT SOLDAT

Зелені Весільні

by kolia stepanets

Дорога моя неєврейка Віталька!

Я все ж надіюся, шо взавтра білого коня чи московського драндюлєта біля загсу не буде, не буде там і мене, і ти все ж таки не дременеш геть, а підпишишся у якихось там документах і вкінці-кінців почнеш щоранку готувать товмачі з шкварками, прополювать буряки напоспіх перед роботою, і замітати й пилососити після неї, вообщем - ти станеш сімейною людиною, такою собі жіночкою-хазяйочкою. Не дивлячись на мою прострацію з цього приводу-події, бо я ще й досі не знаю як на неї реагувать, я таки бажаю тобі всього-всього, усього й геть усього, шо може тобі побажать твій странний друг Супрунець (а бажає він обично речі ужасні й збоченські, але ти такі любиш, бо пройшла його школу).

Ставлю цей пост для френдс онлі, бо твій майбутній хазбент має звичку сюди заходить і наблюдать за нашими розмовами. А далі кажу таке - якшо шось не складеться, то знай, шо за нами тужить Італія зі своїми виноградниками і родючою землею чи моя Монтана, в якій ти ще не була і не бачила медведів в єллоустоунських парках і багато-багато дивних речей, яких ти спочатку жахалась, а потім сама вступила в "цю школу".
Тому гуд лак вам.

Совсем Белые Потому Что Не Знаю

by kolia stepanets

На зло всем врагам (я не верю в существование врагов, но евреи склонны к таким заявлениям-выражениям, а поскольку я выступаю в обличии еврея, то и я выражаться так могу) вчера я успешно наладил контакты и заручился поддержкой доброй части интересных украинских селебритис в моих арт начинаниях. Если верить в определенный план моей дальнейшей жизни, то в ноябре уже не в обличии ненастоящего молодого еврея, а в лице молодого украинчика, "которого никто не знает", я покажу неплохой результат. Как говорят Вася и Ваня, молодые настоящие неевреи, силы космоса этому содействуют.

После успешного трудового дня с переговорами под зонтиком и дождем, зонтик я свой сложил и зашел в студию к Филу Бананову в гости. Он напоил немолодого еврея чаем из лепестков роз букета его мамы. Мне не совсем приглянулся чай, но как оказалось потом - чудодейственный настой из лепестков нужно было заедать теми же размякшими лепестками, в таком варианте чай немного вкуснее. А потом Бананов показал свой туалет и душевую кабину. На пути к ним мы проходили сквозь величественную сцену с залом, наверное, на человек 200-300 (по моим меркам). Освещения не было, и я ступал по паркету, вокруг было много фурнитуры и ненужных вещей. Я тогда подумал - ведь как здорово наверное посреди ночи, если мучит бессоница или просто так, выходить на сцену и читать монологи с собой. Мы еще немного посидели и ушли. Я только забыл спросить у Фила, какой он национальности?

А сегодня, дожив до 4-го дня, молодой ненастоящий еврей чувствует угасающие силы. Чувствует его сердце - в такой роли ему осталось жить еще 3 дня. Пока не закончится гардероб.

Треті Найюзаніші Під Дощем Сьогодні

by kolia stepanets

Молодому еврею сейчас хорошо. У него есть зонтик, не у всех сейчас есть зонтик, и льют его проливные дожди. Дожди лучше бы были теплыми да тихими, но ненастоящий молодой еврей стерпит и холодные. Какая разница - главное, чтобы что-то падало из неба, когда над головой есть зонтик. Другие люди с зонтами и без холодные дожди переносят плохо, тяжело им просыпаться например и на работу потом идти туда. Была б у них возможность - спали бы целый день, а ненастоящий молодой еврей ходил бы по городу сам.

Другі Такі Над Якими Стрибають


by kolia stepanets

Якщо свій підйом організовувати о 5-ій (кажуть, що треба організовувати не менш 21-го дня, тоді це піде у звичку), то десь о 10-тій чи об 11-ій спливає відчуття, що вже прожито близько одного робочого дня. Таким чином за всі 24-ри години можна спокійно проживати два робочих дня - той який починається о 5-ій і закінчується о 10-ій чи об 11-ій (неофіційний) і той який розпочинається о 10-ій чи 11-ий і триває вже десь до 6-ї чи 7-ої (себто офіційний). До початку офіційного робочого дня встигаєш передумати і перепланувати безліч речей і дуже добре, що о 5-ій чи о 6-тій ще не можна подзвонити тим, без кого неможливо йти далі і рішать свої діла - є час все зважити і продумати. Так рано ще можна читати книжки і додивлятися кіна, над якими вчора вечором заснув. О такій порі яскравіше бачиш тексти і чуєш думки, але при штучному світлі, бо надворі зараз ще о 5-ій чи 6-ій темно. Класно літом і весною, коли сонце встає раніше ніж зараз.

Одним словом - найкраще відчуття від такого процесу вранішнього прокидання - що ти на крок вперед. Від тих, хто спить. Від тих, хто тільки лягає. А головне від сонця, яке саме ще навіть не встало. Ти просто такий впевнений і наглий, коли прокидаєшся, спочатку показуєш йому язика, далеко висолоплюєш, хизуєшся, що ти прокинувся перший. А потім всміхаєсся і вітаєш.
Ну просто кльово. Спробуйте, ду раджу.

Перші Скромні

by kolia stepanets

З "Автобіографії" Франкліна я хлєбнув трохи історії США, яку зовсім не знав, а таке знати треба і дізнався про одну таку собі рису, яка є вкрай надважливою. Скромність. Франклін розписував, що скромність допомагає нескромним маніякам, скромність лічить від величі і скромність вобще дуже страшна сила, якщо навчитись нею користуватись.
За всю свою поки що недовголітню історію я знаю всього двоє скромних людей. І я їх дуже поважаю. Перша така людина - це Коля Степанець, це його фото між іншим там зверху і далі буде тоже. Коля мало балакає, Коля правда трохи лінивий, але Коля робить класні діла, і коли наступне класне діло в нього вдається, то він не дуже тим хизується, а навпаки - тихенько мовчить. Може радіє собі тихенько всередині. Але це ж як важко мабуть - радіти, що в тебе щось гарно вийшло і не дозволяти радіти іще комусь. Тобто мовчанкою тією не дозволяти. То варіант скромності Колі.

Другою скромною людиною, яку я знаю, є мій тато. Вітька (так зве його мама моєї мами, й мені так звати його подобається, хоча я так ніколи його і не звав). Вітька тоже робить великі діла, ну як для рівня середньостатистичної сім'ї 14-тисячного населеного пункту. В нього також, на зразок Колі, мого сусіда, скромність окреслена мовчанкою після великих діл. Але часто Вітька зриває з себе маску скромності. Особливо коли сперечається з Танькою, моєю мамою. Бо Танька - трохи стервозної вдачі і в суперечках з нею татова нескромність є єдиним порятунком, щоб інколи вона трохи вмовкала. За це я тата поважаю. Але люблю їх обох однаково.

Третьої скромної людини в мене нема. Але є такий собі прототип середньої скромності, який об'єднує всіх тих, кого я знаю, крім Колі і Вітьки. Дехто серед них - достатньо скромний з правом на тимчасові нескромні виїбони, дехто - геть нескромний, але від того їх любити менше не можна, хоча інколи дуже важко цього не робити. Є в мене дуже нескромна подруга Еля з Гурзуфа, і вона постійно ту нескромність показує, думаю, що й сама не помічає. Але тільки за те її не любити не можна.

Я сам ймовірно підпадаю під третій тип скромності. Тому не любити середньоскромних просто не можу.
Хоча би тому, що себе самого я люблю дуже.

jew on the roof