by andres gonzalez
Добрий день!
Завжди у школі я сумував, коли інші мої друзі-однокласники розповідали про героїчні подвиги своїх дідів та баб на війні чи у голодомор. Мені не було про що розповідати, бо жоден з них ніде й близько нікого не вбивав і не голодав. Моя прабаба Зінька жила на хуторі і коли був голодомор, то до них політика того режиму "не доходила". Вона жила на хуторі за річкою Смолкою з моїм придуркуватим дідом Васильком.
У розквіт їхнього подружнього життя, у діда Василька сталася біла гарячка від водки і пару раз він бігав на ту річку Смолку топитися. Але сила моєї баби Зіньки багато раз зробити йому цього не дозволяла.
У період другої світової німці приходили до баби у гості і роздавали їй цукерки, але ви не подумайте - моя баба не була зрадником, просто вона жила собі біля лісу за річкою з больним дідом і двома дочками і нікого не трогала. То був її не зовсім патріотичний, але дуже життєвий вибір. Її гарної хати з міцною дубовою підлогою, по якій я за свого відповідного віку дуже любив йорзать ретузами, вже нема. В мене залишились тілько спогади, коли ми з татом приїжджали до баби на нічну рибалку - до бабиних хуторських боліт, там водились гарні жовті жирні карасі. Вона в такі вечори готувала нам деруни зі сметаною і відправляла рибалити.
Такі спогади з'явились, коли я заліз на руїни бабиної хати. Коли стоїш на чомусь томусь, що тебе з'єднує свідомо з поколінням сім'ї, з'являється невимовне бажання подякувати тій природі, за те як вона тебе вибудувала разом з не дуже визначними історіями твоїх дідів, бабів і всіх остальних.
Ті історії перевтіляться зовсім скоро у більш певні прагнення, і попросять усіх вас попрацювати і над своїми прагненнями. Цієї теплої весни.
No comments:
Post a Comment